МІСІЯ-ЦЕ НЕСТИ БОГА, ТАМ ДЕ МИ Є

У монастир я прийшла, щоб бути ближчою до Бога, а Бог зробив мене ближчою до людей
«Ми не можемо врятувати світ, не змінивши його!», – це слова, які найкраще можуть описати с. Грету, місіонерку та завжди усміхнену жінку.
– Сестро Грето, знаю, що Ви народились в Індії, належите до провінції США, але сьогодні працюєте у Римі. Чому так?
– Я – місіонерка, це усе пояснює. Моє життя не прив’язане до однієї країни. Уже 4 роки я живу і працюю в Римі у Генеральному будинку нашого Згромадження. Тут я – місійний секретар SSpS та секретар у VIVAT International (неурядової організації, члени якої працюють у 120 країнах задля просування прав людини через адвокацію на міжнародному та місцевому рівнях). VIVAT International має спеціальний консультативний статус при Економічній і соціальній раді ООН.
– Розкажіть, з чого усе почалось?
– Мої початки були на батьківщині – Індії. У 17 років я вступила до Місіонерського Згромадження Сестер Служниць Святого Духа. І там усе закрутилося. У монастир я прийшла, щоб бути ближчою до Бога, а Бог зробив мене ближчою до людей та їхніх страждань.
– Індія – це країна з великим контрастом. Якою діяльністю Ви займались, що було пріоритетним?
– Частина Індії, у якій я працювала, живе за межею бідності. Це патріархат, у якому жінки не мають права голосу, а дівчата не відвідують школи, їм не приділяють належної уваги, вважаючи їх неважливими для суспільства. Я працювала над тим, щоб це змінити. Пам’ятаю багато жінок, які страждали, але все ж продовжували боротись за свою свободу. Я була з ними, намагалась показати їхню значущість та незалежність. Ми починали з того, щоб повірити у себе, навчитись заробляти гроші, розводити господарство: кури, худобу, також брали участь у різних державних проєктах. Це допомагало виходити з бідності та показувало, що жінка – це повноцінна частина суспільства. Я не могла приділити час усім жінкам, але ті, з ким я працювала, змінювались, вірили в себе і, в такий спосіб, надихали інших жінок. Це працювало, як ланцюговий механізм. Жінки здобували статус у сім’ї, приймали рішення та навіть ставали на чолі громад, сіл та у раді міст. І вони почали боротись за освіту для своїх доньок, бо знають, що дівчина, жінка має гідність, навіть якщо це потрібно доводити.
– З якими викликами ви зустрілись у місійному служінні?
– Ситуація у світі постійно змінюється. Багато речей, на які ми не можемо вплинути. Наприклад, кліматичні зміни, стільки страждання через це. Кризи у багатьох частинах світу. Жорстокість, сльози, війни, війна в Україні через росію. Терористичні групи, особливо в африканських країнах, етнічні війни. Посуха в Ефіопії та голод. Екологічні кризи руйнують життя мільйонів. Це великі виклики, якоюсь мірою – безнадія. Я розумію, що одна не можу змінити нічого, це в силі змінити лише Бог, але у співпраці з людьми. Тому кожен із нас не може залишатися пасивним та бездіяльним. Краще малі кроки до перемоги, ніж великі – до провалля.
– Ви навчались, здобули докторат та працювали у США, розкажіть детальніше.
– Так, 14 років я провела у США, напрямок мого навчання – це Соціальна робота з жінками та дітьми. Після цього мала можливість викладати в одному з університетів, працювати у VIVAT International та займатись соціальними проєктами.
– За чим рідним Ви сумуєте на місії?
– Уже 18 років я за кордоном. Коли працювала в Індії, то була у місцях, які далеко від мого дому, тому я звикла, що мій дім там, де я. З рідними та друзями підтримую зв’язок через Інтернет і ,звісно, читаю індійські новини та радію, коли мене запрошують на чапаті.
– Чи ваша місійна праця дозволила відкрити більше Бога?
– Так, Бога і Його милосердя. Вчитись все більше і більше бути милосердною до інших. Це непросто, бо спочатку маю бути милосердною до себе, а потім уже до інших. Я намагаюся, не завжди це виходить та головне не зневірюватись і продовжувати.
– Що можете порадити майбутнім місіонерам?
– Мені подобається, що сказав Папа Франциск: «Ми покликані бути місіонерами, де б ми не були».
– Звісно, бути відкритим на нову культуру, мову, традиції. Бачити красу, та дякувати за досвід. Вчитись! Чим більше культур я вивчаю, тим багатшою стаю. Коли я розмовляю з тобою, дізнаюсь про твою країну, я уже приймаю твою культуру й смачний український борщ. Часто ми отримуємо культурний шок, коли виїжджаємо на місію. Але це частина нашого життя з випробуваннями, новизною, яка загартовує.
– Ви згадали про культурний шок, коли-небудь досвідчували його?
– Так, було декілька випадків, один із них трапився у Болівії. Я разом з колегою поверталась додому і раптом незнайомий мені чоловік підійшов та, буквально без слів, обійняв нас. Моєму обуреню не було меж. У моїй культурі ми навіть не потискаємо один одному рук, лише нахиляємо голову, як знак поваги. А тут незнайомець обіймає мене! Як виявилось, це звичні речі для жителів Латинської Америки, але точно не для жінки з Індії. Я не подала вигляду, що щось пішло не за планом, хоча було непросто.
– Ви згадали Болівію й Америку, у яких ще країнах ви уже були?
– Я відвідала понад 20 країн світу. У цьому році заплановано ще декілька поїздок. Це, зазвичай, робочі подорожі. Я координую наших сестер у їхніх місійних проєктах, допомагаю створювати нові та робити конкретні кроки для збереження природи. Проводжу семінари «Justice and Peace» для різних згромаджень та організацій, з якими ми співпрацюємо.
Але бути місіонером – це не подоружувати, а нести Бога там, де ми є