Жодна формаційна програма духовної семінарії чи релігійного згромадження не готує до служіння під час війни. Ми знаємо, що потрібно молитися і постити за країни, де йде війна, але, якщо її сам не переживеш, то вона залишається далекою теорією. Війна стала нашою дійсністю в минулому році, яка актуалізувала багато запитань і проблем, на які можна було прикрити очі в мирні часи. Життя поставило нас в нову реальність і ми почали вчитися не на теорії, а на практиці.
Церква як дім. Декілька років тому, коли я працювала в Німеччині. Я вперше почула про випадки, коли люди, які зазнавали переслідувань, могли сховатися в церкві. Там їх не могла дістати навіть поліція. Таким сховищем для тисяч біженців у лютому минулого року стали наші храми і монастирі, де люди могли перепочити втікаючи від бомб і ворожих військ. Вдень в нашій парафії біля Хмельницького ми прибирали, прали і готували їсти, щоб ввечері прийняти нові групи біженців. Вечір зазвичай затягувався до пізньої ночі, коли ми слухали історії наших втікачів. Потреба розповісти, виплакатися і отримати співчуття часто була важливіша, ніж їжа чи сон.
Церква стала також місцем організації допомоги для міст і сіл, які постійно перебували і перебувають під обстрілами. Їжа, ліки, одяг, засоби гігієни для захисників, поранених в шпиталях, біженців, людей в потребі. Це все швидко збиралося, пакувалося і відправлялося… Пам’ятаю одну розмову з нашою парафіянкою, яка запитала мене, навіщо ми привозимо і розсилаємо допомогу, адже в нашому храмі вже немає біженців. Для мене це запитання було дуже дивним, адже я не думала категоріями села, міста, чи своїх знайомих. Тоді кожен, хто був в потребі, був моїм братом і сестрою. Це страждання поширило моє серце, я вже не могла бути байдужлю до тих, хто рятував своє життя. Це було наше спільне відчуття, всіх тих, які боролися за вільну Україну.
Місце благословіння. 70 років совєти гвалтували нашу свідомість переконанням, що Бога немає, а якщо Він і є, то йому, напевно, немає місця в армії, в лікарнях, школах, на публічних заходах. Війна довела щось протилежне і відкрила велику потребу капеланства. Папа Франциск часто каже під час своїх проповідей, що пастирі мають мати запах своїх овець. Від початку війни з 2014 року ці вівці, а це і військові і цивільні, мають запах війни і вони потребують духовної опіки.
«Отче, благословіть, завтра наша група виїжджає.» – ця фраза стала буденністю для багатьох наших священників, які тепер часто благословляють воїнів, що вирушають на фронт. Ще більшою стала потреба духовної підтримки і супроводу там, близько лінії зіткнення, де життя і смерть ходять за руку, а біль втрати побратимів стає нестерпним вогнем, який випалює серце. Часто я отримую повідомлення з проханням про молитву, а пізніше ця сама особа пише: томущо ви молилися ми вийшли і не загинули. Ваша молитва нас тримала. Здається, ми всі в цей час випробування є покликанні до капеланства, щоб благословляти, неустанно молитися, висилати посилки, донатити.
В березні минулого року в храмі на Виставці в Хмельницькому ми молилися за військового, який загинув. Це було ще одне важливе благословіння. Молодий хлопець, який свідомо воював вже декілька років. Дуже щирий, справедливий, який мріяв, що закінчиться війна і можна буде будувати своє життя. На цю молитву приїхали батьки його кращого товариша, який також загинув на війні декілька років раніше. Здавалося, цьому болю немає кінця. Але тоді я бачила, як важливо було для його найближчих друзів поблагословити його в останній раз, віддати його в руки Бога,щоб він знайшов спокій в Його обіймах. Храм став таким домом останнього благословіння і втішення для багатьох загиблих та їхніх близьких.
Хто твій ближній? В серпні цього року ми привезли фільтри до ВаК апаратів в місцевий госпіталь. В цій лікарні я була вже декілька разів, місце було досить знайомим, але кількість людей без кінцівок мене вразила. По декількох обличчях було видно, що психологічна травма, сильніша, ніж фізична.
Тоді коли в західних країнах душпастирство в лікарнях є чимось нормальним, ми не змогли переламати радянський стеріотип і залишили все як завжди (тобто як було за ССРС). Але Бог тут потрібний зараз як ніколи. Для багатьох цих воїнів пекло війни продовжується в шпиталях, це вже боротьба цілої родини за збереження життя та відновлення здоров’я коханих чоловіків, батьків і синів. Але скільки їх там нікому не потрібних, скалічених, самотніх, залишених сам на сам змагатися з жахами пережитого?
Одна моя сестра, яка відвідувала поранених в столичному шпиталі, написала мені, що цей час з ними, дає її багато сил і позитиву. Вона прийшла, щоб допомогти їм, але, так насправді, це вони допомагають їй. Але щоб переступити поріг шпиталю потрібна відвага, щоб змірятися з власними страхами. Простіше, як священик і левіт з притчі про самарянина пройти повз пораненого і знайти більш важливішу справу, яку конче потрібно зробити.
Рахиль плаче за дітьми своїми… Одним з наслідків війни є сирітство і велика кількість вдів. Служіння вдовам і бідним було одним з перших завдань Церкви. Про це ми читаємо в Діях Апостолів. Дуже імовірно, що ані вдови, ані сироти самі не прийдуть до нашої церкви, але це наше завдання піти до них, оточити їх своєю любов’ю і опікою.
Один з найважчих але й найважливіших моментів мого душпастирського служіння був тоді, коли одна мама попросила мене бути з нею, коли вона казала дітям, що їхнього батька немає в живих. По дорозі на цю зустріч я ввесь час плакала, мені хотілося забрати це страждання від них. Але все, що я могла, це бути з ними, коли їм важко. Думаю, що Бог кличе нас зараз особливо до того, щоб бути з тими, хто пережив втрату близької людини.
Запах війни став всім нам дуже знайомим. Ця війна пробила наші міста, будинки, але й наше життя і серце. Але з пробитого серця Христа потекла кров і вода, як знак життя. В цьому досвіді смерті Бог запрошує нас відкритися на нову місію, щоб Церква стала місцем благословіння, зцілення і відновлення. Ми дуже конкретно переживаємо наслідки суспільства, де Бог був головним ворогом, а вбивство всіх «інакомислящіх» було нормальним явищем. Нехай Бог дасть нам відваги і світла, щоб відкритися на Його натхнення і запрошення до місійного подвигу.
С.Світлана Мацюк SSpS
Додати коментар