Тридцять років тому, влітку, до Ченстохови вирушило перше офіційне паломництво з України, яка на той час ще входила до складу Радянського Союзу. В цій закордонній поїздцІ до Матері Божої, що само по собі тоді було неординарною подією, брала участь молода дівчина з Шаргороду, Марія Немченко.
Особливим наміром молитви було розпізнати своє життєве покликання. Під час паломництва вона познайомилася із сестрою-місіонеркою зі Згромадження Служниць Святого Духа (SSpS). Вже у ті дні у Польщі дівчина вирішила вступити до монастиря і присвятити себе службі Богу та людям. Приїхавши додому, вона зробила свій свідомий вибір. Знаковим є те, що саме того літа було проголошено Незалежність України. Таким чином, сестра Марія Немченко стала першою сестрою з України у міжнародному згромадженні SSpS (засноване 1889 р. у Голандії), яке зараз діє у 50-ти країнах світу. На днях відбулося урочисте святкування «Срібного ювілею» – 25 років від дня складення перших обітниць с. Марії Немченко.
З монахинею ми говоримо про досвід духовного життя у її родині та про те, як віру батьків передати далі та розвивати уже як незалежна, зріла особа.
Сестро Маріє, Ваша сім’я позначена сильною вірою: батько служив довгі роки при храмі, двоє з трьох синів стали священниками, Ви – сестра-монахиня. Розкажіть будь ласка, як проявлялося духовне життя у Вашій родині на практиці?
Це правда, що вірою, і своїм духовним життям я завдячую батькам. Нас у сім’ї шестеро і батьки вчили нас власним прикладом як вірити, любити, довіряти у всіх життєвих ситуаціях. Звичайно що такі складні ситуації були, тим більше, що у нас багатодітна сім’я. Але нас батько вчив, що щоб не трапилося – на все є воля Божа. Це було його гасло, яке я чула з дитинства: «Дитино, найважливіше у житті – це виконати волю Божу!» Я не сильно це розуміла, і лише як підростала, то змогла це більше усвідомити.
Друге гасло батька: які б не були життєві ситуації, труднощі чи радощі, треба приймати їх із довірою. Як пережити важкі ситуації і не втратити віру, довіряючи все Богу – у родині нас цього вчили змалку.
Нас вчили молитися Розарій. Також вдома була старовинна книга польською мовою «Життя святих». Це біографія святих, яку ми кожен день читали. Спочатку читав батько, а згодом – коли навчилися – то почали читати хлопці, а потім вже ми, сестри. Ця молитва – це була основа. Батьки навчили старших братів, потім вони вже пильнували, щоб завжди була спільна молитва, Розарій, читання цієї біографії святих, найчастіше ввечері.
Як дитина, чи не сприймали Ви слова «Божа воля» як щось абстрактне?
На початку так, але потім як підростала, то більше це розуміла. Я бачила, що приходять різні незрозумілі ситуації, але вони розв’язуються, якщо я їх довірила Богу. Тоді я бачила, що на все воля Божа.
Хоча певні речі в житті мені було важко сприйняти. Наприклад, смерть мого старшого брата, священника. Він був францисканцем, прослужив неповні 4 роки від дня священства і загинув у автокатастрофі. Ця ситуація мене вибила з колії. Тоді для мене це була трагедія. Мені важко було це довірити, я змагалася з цим кілька років, не знала, як мені це прийняти до кінця. В певному моменті я втомилася від цієї боротьби. Я сказала: «Господи, подаруй мені мого брата! Якщо вже його немає з нами фізично, то дай мені його в духовний спосіб, щоб товаришував мені завжди.» І дійсно, від тої пори я відчуваю присутність свого брата Пасхаліса (це його ім’я в згромадженні) і його допомогу в різних ситуаціях. Я називаю його покровителем в моїх повсякденних справах.
Якщо ви походити з такої віруючі сім’ї, чи взагалі ви мали вибір вірити, чи ні? Чи не є це чимось нав’язаним?
Напевно це було передане з молоком матері, в цьому ми виросли. Я відчувала, що ми інші, бо ми були віруючі. Нас в школі висміювали, тикали на нас пальцем, говорили, що вони по зорять нашу школу, бо вони ходять до костелу і моляться, і що це фанати. Як дитині, мені було неприємно переживати всі ці ситуації. Але коли приходила додому, то відчувала, що не роблю щось такого ганебного, відчувалася підтримка з боку батька і матері. Я розуміла, що поступаю правильно, хоча за це платиться ціна. Допомагало те, що ми разом молилися. Я вдячна, що нам передали цю віру.
Коли віра стала Вашим особистим вибором?
Вже в такому зрілому віці. У кожного є такий період, коли ти робиш та сприймаєш щось не тому, що тобі так сказали зробити. В якийсь момент я почала вибирати сама. Я почала молитися молебнем до Святого Духа, щоб відкрити своє життєве покликання. Тоді я відчувала, що це моє – і не тому, що мені сказали батьки. Піти в храм, помолитися, почитати – я це робила, бо це вже була моя потреба. Це вже розвивалося паралельно з цією побожністю до Святого Духа. Я молилася, щоб вибрати правильно: чи я хочу бути матір’ю сім’ї, чи стати монахинею.
З перспективи Вашої родини: як передати віру?
Найбільш промовляється особистий приклад, в моєму випадку, те, що я бачила у своїх батьків. Особисто в мене немає сім’ї, але мій брат має дружину та дітей, мої сестри заміжні, також мають свої родини. Ми спілкуємося, і я бачу, що вони навчають своїх дітей молитви, передають те, чого нас колись навчили у сім’ї. Коли ми маємо спільні родинні зустріч, то наш брат Андрій, священник-францисканець, проводить родині Святу Месу, є спільна Коронка до Божого Милосердя, Розарій. Ми згадуємо дитячи часи, ділимось тим, що колись разом переживали. У нас є взаємна підтримка.
Також ми молимось один за одного. Мій брат має таку традицію, що він кожного дня благословляє нас вранці і ввечері своїм священницьким благословенням. Не тільки тоді, коли ми разом, але кожного дня, встаючи зранку, робить знак хреста на всі чотири сторони. І ми знаємо, що він згадує нас, також усіх близьких йому людей. Це дуже гарна традиція. Коли ми розмовляємо по телефону, він закінчує розмову благословенням. Я пам’ятаю, що також наші батьки завжди нас благословляли: коли ми йшли в школу, чи їхали кудись. Ми часто підходили до них за благословенням. Це благословення я винесла з дому. Я завжди раджу батькам, щоб не забували цієї традиції благословляти один одного, своїх дітей, адже це має важливе значення, благодать і силу.
Розмовляла Едіта Улман
Додати коментар