ЯК ДОПОМОГТИ ДОБРОМУ ПАСТИРЮ? – ПРО ОБІДИ ДЛЯ БІДНИХ У ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ

У цій статті – конкретні історії “заблукалих овець”. Думка про них приходить особливо на цьому тижні, коли у Церкві роздумуємо над словами Ісуса, який говорить, що Він є добрим Пастирем. Виникає питання: чи справді Бог добрий? Чи Він не бачить, що діється у суспільстві? 

ПРО ЗАГУБЛЕНЕ СТАДО

Чимало людей переживає кризу, багато знаходиться у пошуку орієнтирів та цінностей. Здавалося б, кожен є відповідальний сам за себе, проте на зрілу відповідальність зараз величезний дефіцит. Шукаємо щастя так, як можемо, хоча ці пошуки нерідко ведуть до ще більшої кризи. Чи не в кожній сім’ї знайдеться хтось залежний від алкоголю або наркотиків. І, певно, довго думати не потрібно, щоб згадати родину, яка переживає розлучення.

Сумний факт, який мене вразив. Взимку ми з дітьми з нашої парафії почали відвідувати дитячий будинок у Хмельницькому. За неповних чотири місяці кількість сиріт тут зросла на одну третю.

Потреба пастиря, того, хто повів би у потрібному напрямку – велика.  То де ж наш добрий Пастир, який хоче спасти кожну овечку?

«ПОСИЛАЮ ВАС ЯК ОВЕЦЬ МІЖ ВОВКІВ» або ПРО ЗДИЧАВІЛИХ ОВЕЦЬ

Коли вівця губиться, живе у лісі, то стає дикою як вовк. Нещодавно я почула думку про те, що рівень агресії в суспільстві та в Церкві показує, наскільки ми, «вівці» перетворилися на «вовків».

Кілька тижнів тому була «провідна неділя» – це традиція вшанування померлих після свята Великодня в деяких частинах України. Тоді відвідують могили рідних, моляться за їхні душі, а ще, чомусь, люди залишають біля гробів різноманітну їжу, солодощі, пасочки. Тут на Хмельниччині на цвинтарях можна було побачити велику кількість ромів, які збирали їжу на кладовищах. В соцмережах відразу з’явилися образливі реакції: вони на чужій землі, це не люди, їх краще знищити, депортувати, і т.д. Ось так і думають «вовки», вірніше, «здичавілі вівці».

«ВЕДЕ МЕНЕ НА ЗЕЛЕНІ ПАСОВИСЬКА»

Вже три роки як ми щосереди роздаємо обіди для безхатченків в Хмельницькому. Це група людей, яку також більшість обходить стороною, бо вони смердять, бо це «ледарі» та «алкоголіки». Такі кліше навішати на іншого дуже просто. Ми ж всі знаємо, як правильно жити! Проте, на диво, рідко в кого так «правильно» виходить. Покритикувати – завжди раді, звертайтеся (бо тоді забуваєш про свої проблеми і невдачі).

Ініціатива варити борщ і роздавати на вулиці з’явилася після заохочення папи Франциска на Великий піст, щоб втілювати Євангеліє в життя і служити найбіднішим. Можливість була просто під вікнами нашої багатоповерхівки: декілька метрів від нас є прийом макулатури та скла. Сюди кожного дня приходять безхатченки та ті, кому не вистачає на життя. На наш обід  приходять в середньому 20-25 людей, вони раді попоїсти чогось тепленького, бодай раз на тиждень. Це служіння збагатило життя нашої монашої спільноти, коло друзів розширилося.

ІСТОРІЇ ЗАБЛУКАЛИХ ОВЕЦЬ

Хто ці люди, які вибирають щось «корисне» зі смітників, жебрають в підземці чи на вулицях міста, бідно вдягнені і погано пахнуть?

Ось деякі історії.

Пані Ірина вже на пенсії. Вона невисокого зросту, зморшкувате обличчя не приховає природну інтелігентність та красу, яку підкреслюють спокійні манери та великі, дещо засмучені очі. Пані Ірина багато років пропрацювала медсестрою в лікарні. Життя склалося так, що за свою пенсію вона не проживе, тому збирає папір і пляшки, щоб прогодуватися. «Я ніколи не подумала б, що буду таким займатись…», – бідкається тихим голосом жінка і, ніяковіючи, несе здавати знайдені пляшки.

Одного разу моя співсестра поверталася з ранкової Служби з храму. Наш друга, дядько Василь якраз шукав щось в смітнику. Вона пригостила його кавою. Зав’язалася розмова. Дядько Василь розповів, що все життя важко працював, але через хворобу його тіло «викривило», тому зараз на вулиці він відразу помітний, бо нетипово тримає голову. Кожного дня він шукає по місту скло чи щось, що можна продати і отримати якісь гроші. Вдома на Василя чекає дружина, у них двоє дорослих синів: один має сім’ю, живе окремо, а інший живе разом з батьками, він втратив роботу. Дядько Василь слухає «Радіо Марія», знає як молитися Розарій, йому відомі прізвища католицьких священиків, єпископів минулого та сучасності.    

Пані Наталя приходить щосереди, щоб самій щось з’їсти і взяти для сина. Її син має гепатит і ще багато різних хвороб. Власна сім’я виставила його на вулицю. В лікарні не дуже спішать допомогти. Тому лежачим сином опікується стара матір, яка за свою пенсію має прогодувати їх обох. Безрадність цієї ситуації торкає серце.

Кожного ранку, коли ми виходимо з під’їзду, йдучи на Святу Месу, нас вітає Юрій. Вже багато років він живе на вулиці, випиває. Каже, що служив в Афганістані, хоча не всі цьому вірять. На війні він зміг вижити, але щоб  перемогти смертельного ворога – залежність від алкоголю – він не має сили. Зустрічає нас і посміхається. Коли приходить за тарілкою борщу, то ніяковіє. Кремезний чоловік соромиться.

Кожна ця людина – окрема доля, кожному Бог подарував життя. В цих людях видно, як Господь страждає, бо як Пастир хоче зберегти і захистити кожну особу. Справді нелегкий шлях Йому доводиться пройти, щоб спасти нас,  переборюючи відкинення, гріх і смерть. 

Ці люди, яких ми бачимо біля смітників показують нам дійсність, від якої ми часто втікаємо. А правда така: людина, котра не бачить своєї гідності, почувається як сміття, вона «входить в смерть». І не йдеться лише, щоб нагодувати голодних, які тиняються вулицями наших міст, важливо показати їм їхню цінність – заговорити, пригостити їжею чи чаєм, врешті, запитати, як звати. Бог є Пастирем заблукалих овець, проте допомагає їм саме через нас.

Текст: с. Світлана Мацюк SSpS