« Шануй Господа тим, що маєш, і первоплодами всіх твоїх прибутків, — і твої клуні будуть ущерть повні, а твої винотоки переливатимуться молодим вином» (Прип. 3, 9–10).
Соломон, якому приписують якщо не всю, то принаймні значну частину Книги Приповідок, звертає тут увагу на певну закономірність, характерну для Старого Завіту: людське щастя і земний добробут залежать від вшанування Бога, визнання Його своїм Господом і підпорядкування Йому власного життя.
Єрусалимський храм — єдине місце жертвоприношення — був видимим знаком такого вшанування Бога вибраним народом. Щодня, а особливо під час трьох паломницьких свят, ізраїльтяни приносили Богові жертви, виявляючи Йому любов, подяку й покаяння.
Господи, а що можу пожертвувати Тобі я? Ти ж усе створив, і весь світ належить Тобі. Що може дати Тобі мале й немічне створіння, окрім того, що й так є Твоїм? Чи можна це назвати справжнім даром?
У Твоїх руках, мій Боже, моє життя і моя смерть. Тобі я присвятила кожну мить: свої думки, слова й учинки. Через монаші обіти чистоти, убогості та послуху я належу Тобі цілковито. Щодня віддаю Тобі себе в молитві, повторюючи: розпоряджайся мною, як своєю власністю.
І все ж є щось, що справді належить мені й що я можу жертвувати Тобі будь-коли і будь-де, — це мій час. Хвилина тиші й зупинки. Мовчазний погляд у небо. Коротка молитва. Щира розмова. Уважне очікування відповіді. Мить повної довіри й віддання себе Тобі.
І не має значення, наскільки короткою була ця мить зустрічі з вічністю. Пильне Боже око помічає найменші порухи нашого серця і прагнення бути з Ним. І, без сумніву, ці маленькі «жертви» принесуть свої щедрі плоди щастя у Небі.
Додати коментар