Часто можна почути від молодих людей, що життя нудне, нецікаве і «сіре», немає запалу, натхнення і пригод. Щоб зламати ці cтереотипи, хочемо запропонувати Вашій увазі кілька історій відважних людей – місіонерів, що поїхали на інший край світу і сповнили велику мрію Бога щодо кожного з них. Їхнє життя точно не є нудним. Сьогодні знайомимо Вас із сестрою Лімою Росс з Індії.
– Сестро, записуємо цю розмову у Генеральному домі Сестер Служниць Святого Духа у Римі. Розкажіть трохи про себе і як Ви опинилися тут, адже знаю, що приїхали в Рим з Ефіопії, проте Вашою Батьківщиною є Індія.
– Мене звати сестра Ліма Росс. Я належу до Місіонерського Згромадження Сестер Служниць Святого Духа. Сьогодні мені 60 років і я готуюся до нової місії у Республіці Конго. Взагалі, життя місіонерів дуже захоплююче, цікаве і часто непередбачуване, нудьгувати не доводиться (сміється). Сьогодні я поділюсь із Вами своєю історією.
Я приїхала з півдня Індії з великої родини – маю п’ятеро сестер і двох братів. Одна з моїх сестер теж у монастирі, в іншому згромадженні. Працює медичною сестрою і служить у Замбії останні 20 років. Я приєдналася до нашого Згромадження, коли мені було 15 років, у 21 уже склала свої перші обіти. І тут розпочалась моя історія мандрівок і пригод із Богом. Я поїхала в Мумбаї вчитися сестринської справи. Ще з дитинства мала мрію допомагати людям, лікувати їхні тіла і зцілювати душі. Моя мрія почала здійснюватися. Тому цими словами хочу зламати поширений стереотип, що, коли ідеш в монастир, то все втрачаєш. Ні, насправді тільки здобуваєш. Бог щедро благословить тому, хто відважився довіритись Йому!
Після навчання я працювала 7 років медичною сестрою у лікарні в Індії, яка належить нашому Згромадженню. Це мені дуже подобалось. Я відчувала себе на своєму місці. Проте з’явилася потреба у допомозі в адміністративних справах. Тому я поїхала в США здобувати нову професію. Через 2 роки і 2 місяці повернулася в Індію. Знову працювала в госпіталі, проте в адміністративній частині, а згодом і директоркою коледжу.
Пізніше поїхала на місію в Ефіопію. Це була душпастирська праця, в основному зосереджена на родинах. Згодом отримала призначення в Південному Судані. Тут 5 років працювала в школі. Після цього знову повернулася в Ефіопію. Вивчала акупунктуру і 4 роки служила, лікуючи людей.
Одного дня, коли я сиділа і молилася, подзвонив телефон (це був дзвінок з Генерального дому) і мене запитали, чи я готова до нової місії? Чи погодилася б я поїхати у Республіку Конго, де ми відкриваємо свої перші спільноти (ми є майже у 50 країнах світу)? І я відповіла, що, якщо згромадження хоче, то я готова їхати!
І тому я у Римі, вчу французьку мову (мені 60 і я починаю вчити чергову мову, я ж казала на початку, що життя місіонерів цікаве і непередбачуване). Й у листопаді цього року вирушаю в Конго.
– Насправді, сестро, дуже цікава історія Вашого життя. Ви доволі відважна. З Індії у США, далі Ефіопія, Південний Судан, сьогодні Рим і уже скоро – Республіка Конго. У Вас багатий досвід місіонерської діяльності. Поділіться, будь ласка, що було найбільш захоплюючим для Вас, що досі залишається в серці і коли згадуєте, то викликає усмішку на Вашому обличчі? Які моменти у часі місіонерської діяльності для Вас були досвідом Божого благословення?
– Як я вже і казала, я мріяла лікували людей. І саме цим я могла служити іншим у часі моєї місіонерської діяльності. І найкращі спогади для мене, це обличчя пацієнтів, які одужали. Я лікувала хворих і коли їм ставало краще, сама відчувала цю радість зцілення. Це важко пояснити словами, але це надзвичайні відчуття. Я дуже люблю свою професію і маю з чим порівняти, бо виконувала також адміністративну роботу, та вона не приносила мені стільки радості, як медсестринство. Особливо добрий час я мала у Ефіопії. Люди радо приймали мене й допомогу, яку я надавала. Вони приїжджали з різних частин країни. Я ніколи не робила жодної реклами, люди робили цю рекламу. Коли ставало їм краще, вони ділилися із своїми родичами, друзями й все більше приїжджало на лікування. Це було для мене знаком Божої присутності у цій справі.
– Але, сестро, розуміємо, що місіонерська діяльність – це не лише про радість, але й про виклики. Повертаючись до вашого досвіду, що було найбільшим викликом, трудністю? І як Бог допоміг Вам впоратись із цим?
– Пригадується мені час у Ефіопії і нелегким було те, що я бачила потребу людей у допомозі, але не завжди могла відповісти на неї. Були певні обмеження і недовіра з боку уряду, адже я приїхала з іншої країни, культури, тому на початку я зустрілась з супротивом, неприйняттям. Це було викликом і трудністю для мене. Коли ти не можеш ділитися своїм даром через обставини навколо, то це важко. На початку я також боялася осуду людей, вони «вивчали» мене, звикали до мене. То це був час боротьби із власними страхами. З цим зустрілась я і в Південному Судані. Тобто, це також постійна праця над собою, тим, що всередині, що інші не бачать І, звичайно, мова була викликом, зокрема вивчення місцевої мови в Ефіопії. Нелегко, але дуже цікаво і це дало величезний плід. Коли ти розмовляєш з людьми їхньою мовою, це відкриває їх на довіру і ти стаєш «своєю» у цьому краї.
– Сестро, а чи в тому часі Ви сумували за чимось особливим із свого дому, з Індії? Може їжа, традиції?
– Я залишила свій дім дуже рано, у 15 років, і я не знала дуже багато речей. Усе моє життя було в Згромадженні. Якоїсь туги чи суму я не досвідчувала, бо завжди почувала себе любленою, оточеною любов’ю з боку сестер, людей, яким служила. Я звикла переїжджати, змінювати місця і це мені подобається. Я люблю нові страви, нові традиції, мови, людей. Це мій стиль життя.
– Сестро, чи допоміг Вам цей багатий досвід місіонерської діяльності пізнати Бога в інший, глибший спосіб, відкрити по-новому Його любляче обличчя?
– Безумовно, цей час вплинув і відкрив для мене живого Бога. Коли я лікую, у кожному пацієнті я досвідчую присутність Господа. Він є центром у цьому служінні. Особливо відчула це, коли працювала у Ефіопії, Південному Судані в маленьких селах, де немає клінік і лікарів, що призначають лікування. Коли ти на місії, то ти є тим, хто діагностує і лікує. Тому залежність від Бога є дуже великою. Я думаю, що ця місія і ці люди допомогли мені обійняти Триєдиного Бога й безустанно досвідчувати Його присутність в особах, що потребували допомоги. Я люблю людей і бути з ними. І саме в цьому, в перебуванні з іншими, найбільше зустрічаюсь із милосердним обличчям Бога. Усе, що я роблю, є для слави Бога! Я почуваюся благословенною і обдарованою Його любов’ю. Я хочу продовжувати цю зцілюючу місію Бога – у тілі, і в дусі.
У цьому новому місці, у Республіці Конго, я хочу бути частиною життя людей. Це не про те, що я їду, щоб щось дати цим людя. Я їду туди, щоб бути частиною їхнього життя, молитися з ними, розділяти їхні труднощі і радість щоденності. Саме прості люди укріплюють мою віру і поглиблюють її.
– Сестро Лімо, для всіх наших читачів, для всіх тих, хто відчуває в серці прагнення допомагати іншим, три поради від Вас, як бути добрим місіонером?
– Я спробую:
1) Наше тіло – це святиня, у якій живе Бог. Турбуйся про себе! Ти зможеш допомогти іншому, якщо сам будеш у доброму здоров’ї. Ми працюємо, не відпочиваємо, і забуваємо, що Триєдиний Бог живе у нас. Ця порада веде до наступної.
2) Поважати Бога, який присутній в іншій особі. Якщо будеш жити у свідомості, що Бог живе в тобі, то будеш здібним бачити Його в іншій особі.
3) Бути вдячними за все: за дар здоров’я, сім’ї, спільноти, праці тощо. Ця вдячність допоможе вийти до іншої особи, достукатися до іншого, викликати довіру.
Ці три поради, якщо слідувати їм, ведуть до великої свободи і радості місіонерської діяльності!
– Дякуємо, сестро Лімо, за таке щире ділення. Історія Вашого життя надихає. Сьогодні Ви за крок до нового початку, нової місії – нова країна, мова, люди. І на закінчення, що Ви відчуваєте, коли знову так багато невідомого перед Вами?
– Я рада новому місіонерському призначенню. Місія – це моє життя. Але я також свідома того, що я маю і свої обмеження. Сьогодні я лише прошу в Бога про благодать любити – сестер, спільноту, людей, до яких їду. І часто собі повторюю: «Бог був добрий до мене вчора, є добрим сьогодні і буде добрим завтра!» Все життя ми вчимося. У 40 років я поїхала в Ефіопію, у 50 – в Південний Судан, а у 60 я готуюся до виїзду в Республіку Конго. Бог повен сюрпризів. Для кожного з нас Він приготував щось надзвичайне й особливе. Тому варто відкритися на Його план у житті!
Додати коментар