ПОСМІШКА – ЦЕ ІНОДІ ЄДИНЕ ЄВАНГЕЛІЄ, ЯКЕ ПРОЧИТАЮТЬ ІНШІ

На одній з аудієнцій папа Франциск сказав, що кожен християнин отримав дар Святого Духа і посланий продовжувати справу Ісуса, звіщаючи всім радість Євангелія і приносячи його розраду в різних ситуаціях нашої часто пораненої історії. Бути місіонером – це продовжувати місію Христа, уприсутнювати Сина Божого в конкретному часі і місці.
В цьому інтерв’ю хочемо познайомии вас з сестрою монахинею Стеллою Марі. Аргентинка за походженням, вона була місіонеркою в Того, на Кубі та збирається вирушити на нову місію в… Конго. Це прекрасна радісна особа, яка наповнює миром і позитивними емоціями, а її історія життя і служіння захоплюють.
– Сестро, я рада і вдячна, що ми можемо поспілкуватися. Можливо, Ви могли б почати з розповіді про те, якою була ваша подорож до Риму? Ваш місіонерський досвід дійсно багатий, чим би Ви хотіли поділитися з нами?
– Щиро дякую! Минуло дев’ять місяців від тоді, як я приїхала до нашого Генерального Дому в Римі, щоб служити на рецепції. Мабуть, я можу почати з самого початку (посміхається).
Я з християнської родини. Нас п’ятеро в сім’ї: 3 брати, 1 сестра і я. Моя сестра, Марія Роза, яка на рік старша за мене, також вступила в наше місійне згромадження , і в тому ж році, що й я. Ми разом пройшли всю нашу формацію (сміється).
З раннього дитинства ми молилися вдома разом з батьками, братами і сестрами. У дитинстві нас дуже надихали статті журналу, який видавали отці салезіяни, де ми могли дізнатися про їхню діяльність у місіонерських країнах. Континент, який найбільше запав мені в серце – Африка. В моїй школі, яку вели монахині, тема місій в Африці завжди була на порядку денному і саме з того часу я почала молитися за дітей і всі африканські сім’ї. У віці 15 років я почала працювати в парафії катехитом, готуючи дітей до Першого Причастя. Жовтень був особливим місяцем молитви за місії, молилася ціла наша парафія.
Скільки себе пам’ятаю, мене завжди приваблювало місіонерське життя.
– Розкажіть, як на це відреагували Ваші батьки? Багато молодих людей сьогодні борються з тим, що батьки не приймають їхнього рішення бути богопосвяченими особами, а як це було у Вас?
Коли мої батьки почули новину про те, що їхні дві доньки були обрані Господом для виконання покладеної на них місії, їхніми першими словами були: “Бог дав нам двох ягнят, яких ми виростили, і тепер Він просить їх виконати велику місію”. Вони були дуже вдячні Богові за цей великий дар.
У моїй родині ми завжди молилися за покликання, за зростання у вірі. Як тільки могли, ми відвідували щоденні Меси, Адорації, реколекції, парафіяльні зустрічі. З Божої ласки батьки прийняли наше рішення.
– Чому саме це Згромадження? Як Ви вже згадували раніше, через журнал Ви познайомилися з Отцями Салезіанами, здавалося б, очевидним був вибір Сестер Салезіанок. Як і коли Ви дізналися про Згромадження Сестер Служниць Святого Духа?
– Я і мої брати та сестри навчалися в школах різних згромаджень і в різних місцях Аргентини, тому що мій батько працював на залізниці і ми багато подорожували через його роботу. А вибір згромадження? Причина була одна – я шукала місіонерське згромадження. І завдяки одній сімейній поїздці до Місіонерок я познайомилася з нашими сестрами. Пізніше, після повернення додому, я підтримувала з ними зв’язок.
– А Ви, сестро, знали чи мали якесь передчуття, що Марія Роза (Ваша рідна сестра), також хоче приєднатися до цього Згромадження?
– Ні, ні, я не знала про покликання сестри, ні сестра про моє рішення. Цікаво, що ми дізналися про це лише в провінційному домі, коли я зустріла її в коридорі, чекаючи в черзі на подачу документів. Це стало великою несподіванкою для нас обох, оскільки раніше ми про це не говорили. Коли ми зустрілися, то почали сперечатися, хто з нас має зайти першою, бо ми навіть не мріяли, що зможемо зайти одночасно. Тоді вийшла Провінційна сестра і сказала: «Чого ви сперечаєтеся, хто з вас має зайти першою, а хто другою, ви можете зайти разом». І так Господь Бог сам вирішив нашу проблему (сміється).
– Як Ви згадуєте цей час вашого спільного формування? І як цей досвід вплинув на Ваші стосунки як сестер?
Коли я згадую ті часи, то бачу, що це була Божа благодать. Цей досвід дуже допоміг нам разом зростати у вірі, у спільнотному житті та у прийнятті Божої волі.
Після складання перших обітів ми почали працювати в різних школах, якими вже опікувалося наше згромадження. Я почала працювати в школі Матері Божої Лурдської в Місіонес. Пізніше, після того, як я склала тимчасові обіти, Бог зробив мені великий подарунок, можливість поїхати на мій улюблений африканський континент до Того, але це ще не все, тому що я їхала туди разом з сестрою (сміється)…
– Бачу, що Господь Бог міцно поєднав ваші шляхи. Що ж, переходимо до другої частини Вашого життя – місіонерського досвіду. Як Ви згадуєте той час місії в Того?
Це був великий досвід, який назавжди залишиться в моєму серці. Жити серед африканських сімей і дітей було моїм великим бажанням, яке тільки починало здійснюватися. Я працювала в школі для дітей віком 4-5 років, бо до того часу там не було школи для дітей такого віку, а також проводила катехизацію в державних школах. У мене є багато кумедних спогадів з того періоду, особливо пов’язаних з культурними відмінностями. Особливо запам’яталася одна історія. У Того не прийнято чистити зуби звичною для нас зубною щіткою, а використовують для цього спеціальні рослинні палички – місвак, які вони жують, а потім випльовують. Мені захотілося спробувати, як це відбувається, тільки я упустила найголовніше, що діти не ковтають залишки від паличок, а випльовують їх. Як можна здогадатися, реакція була швидкою – біль у животі, слабкість. Мене врятувала одна сестра зі спільноти. З того моменту я вже пам’ятала, як цим потрібно користуватися.
Після 7 років у Того мене попросили повернутися до Аргентини, щоб продовжити роботу в школі, цього разу на посаді директора.
У 2007 році я отримала ще одну пропозицію – поїхати на Кубу для 3-річного досвіду душпастирської роботи. Життя на Кубі нелегке, це дуже бідна країна, державні обмеження, відсутність свободи слова, але це не послаблює їхнього внутрішнього духу. Це був дуже збагачуючий час.
Повернувшись до Аргентини, я знову почала викладати в школі, а після закінчення пандемії коронавірусу мені запропонували роботу в Генеральному домі в Римі, і це була моя подорож до Вічного міста в двох словах.
І саме тут я з радістю отримала звістку про нове місійне призначення в Конго.
– Який досвід місії був для вас найскладнішим?
Один з найскладніших моїх досвідів трапився, коли я була на місії в Того. Я викладала в одній з тамтешніх шкіл. Це історія з хлопцем Алі. Йому тоді було 11 років і він готувався прийняти Святе Хрещення. Він з нетерпінням чекав цього дня, не міг дочекатися. Але в день хрещення він не прийшов.
Наступного дня він також не з’явився. Пройшло більше парафіяльних зустрічей з дітьми, але він все ще не з’являвся. Це було дивно. Нарешті я запитала дітей, чи не знають вони, що з ним відбувається, чи не трапилося чогось. Вони сказали мені, що він пішов, я думала, що він кудись поїхав (що теж часто трапляється), але вони сказали, що він нікуди не поїхав, але що його більше немає з нами – він помер.
Це була новина, якої я не очікувала. Вони розповіли мені, що сталося. Алі сказав своєму дідусеві, який був вождем цього племені і оплачував його навчання, що в майбутньому хоче стати священником. Ця новина коштувала йому життя. Його вбили, тому що, по-перше, у нього був інший план на життя, а по-друге, не вистачало грошей, щоб продовжувати платити за його навчання. Після цієї новини я пішла поговорити зі вождем – дідусем Алі, але, на жаль, їхня культура відрізняється від нашої і я зрозуміла всю серйозність ситуації. Навіть якщо ця дитина хотіла бути християнином, вона не могла цього зробити. Цей вибір коштував йому життя.
– Через 23 роки Ви знову повертаєтеся на африканський континент. Чи не боїтеся, особливо зараз, коли ситуація в Конго не є стабільною? Як Ви готуєтеся до місії в Конго?
Мій місіонерський досвід, особливо в Того, чітко показав мені, що, незважаючи на культурні відмінності, в різних країнах, на різних континентах, коли ти живеш там довгий час, ти починаєш бути частиною цієї культури, це збагачуючий обмін: давати і брати.
Мій перший і найважливіший пункт у підготовці до будь-якої місії – це молитва, щоб мати Божу силу. Ми повинні бачити в іншій людині нашого брата і сестру, вони такі ж, як і ми, від яких можна багато чого навчитися. Іноді нам здається, що ми їдемо на місію допомагати, виховувати, нам здається, що ми знаємо краще, але це не так.
Це також духовна підготовка і довір’я всіх тих людей, яких Бог ставить на нашому шляху. Вони потребують Божого Слова, цієї глибокої зустрічі з Господом.
І, звичайно, ми просимо, щоб світло Святого Духа просвітило нас, всіх сестер, які їдуть на місію в Конго, щоб ми були одного серця і одного Духа з нашими братами й сестрами.

– Які Ваші 3 поради для того, щоб бути доброю місіонеркою?
1) Довіра до Бога – мати віру в те, що Бог завжди супроводжує нас, Він йде разом з нами.
2) У кожній ситуації намагатися знаходити щось позитивне, а коли вам важко, шукати і повертатися до найпозитивніших моментів, перемог.
3) Вчіться у своїх братів і сестер. Будьте з ними одним цілим, товаришуйте їм і разом переживайте свою зустріч з Господом з радістю, миром і впевненістю.
– Звідки береться Ваша незгасима посмішка? Як Вам це вдається?
– Мої батьки завжди казали нам: немає чого сердитися, тому що сердитися – це подвійна робота, і я прийняла це близько до серця. Несіть Христа іншим людям з радістю і Він сам буде діяти. Іноді посмішка – це єдине Євангеліє, яке вони прочитають.

Дякую, сестро, що поділилися з нами своєю історіє. Бажаю Вам рясних дарів Святого Духа, особливо на час нової місії в Конго, і до зустрічі, хто знає, можливо, в Конго.

Автор Анна Сташак