Закінчився Різдвяний період, час радісний, сповнений співом колядок, які проголошували про прихід на Землю Спасителя, ангели співали «Слава во вишніх Богу, а на землі мир людям доброї волі»… Люблю цей час, бо це нагадування мені, що Бог, «Слово, що стало тілом» – є Еммануїлом, Богом з нами. І це дає надію в серці! Вже майже три роки, як наша надія, попри спроби її згасити крижаного та холодного вітру зі сходу, палає надалі. Її полум’я підсилює та підтримує Мати Церква – проголошуючи 2025 рік, роком Ювілейним, роком, який пригадує кожному християнину, що наша Надія – Христос!
Отож, з надією розпочинаю цей новий рік, який перед нами! Дякуючи Богу за кожен прожитий день, за кожен ранок! Бо дійсно в наших реаліях прокинутись зранку живим і здоровим, це Божий дар! Тут мені пригадуються слова з гімну утренньої, в польській версії Літургії годин: «Wielu snem śmierci upadli, Co się wczoraj spać pokładli, My się jeszcze obudzili, Byśmy Cię, Boże chwalili.» Обстріли тривають надалі і статистика повітряних тривог[1] повідомляє, що станом на сьогодні (20 січня 2025), коли пишу цю статтю, в Україні 53 34 рази вмикалися сирени починаючи від 24 лютого 2022 року – день, який змінив життя кожного українця, змінив також і моє життя… тому хочу розповісти про свою історію і про свою надію в ці темні часи війни, повернувшись спогадами в той 2022 рік.
Мене звати Тетяна, 23 роки тому вступила до Місійного Згромадження Сестер Служниць Святого Духа. Я на даний час знаходжуся в Провінційному домі в Борисполі. Провінційний дім нараховує аж… 4 сестри. Наша Провінція невеличка, але дякуємо Богу за кожну сестру і неустанно молимося про нові покликання. Отож, в середині лютого минулого року ми всі зібралися на Провінційну асамблею, в одній з наших спільнот в маленькому селі Вербовець, далеко від столиці, щоб зустрітися і обговорити різні справи. В повітрі вже «пахло» війною, принаймні постійно в новинах було чути про можливий наступ з боку Росії, але десь в глибині душі кожен сподівався, що цього не станеться. Говорилося, що треба зібрати так звану «тривожну валізу», з необхідними речами, документами, грошима і запасом води і їжі на всяк випадок. Дуже неохоче, але і я склала цю валізу і ми поїхали на зустріч. Саме в тому селі війна ввійшла в наше життя. Звісно, маю на увазі повномасштабне вторгнення Росії на цілу територію України, бо знаємо, що насправді війна розпочалася вже з 2014 року з анексією Криму та утворенням псевдо республік на сході країни. Того дня ми всі відчули великий жах і хаос, розгубленість і безпорадність. Напевно Бог так хотів, що ми не були в епіцентрі вибухів, як мешканці великих міст, але емоції, які вирували в серці були такими ж інтенсивними. Той факт, що ми були разом, допоміг нам пережити ці перші години і дні, підтримуючи одна одну, проговорюючи свої переживання, і роблячи рішення про подальші кроки. Священник, який тими днями був з нами, наполегливо заохочував всім сестрам залишити негайно країну, виїхати до Польщі, говорячи про загрозу насильства, ґвалтування з боку російських солдат і звісно потенційної загибелі, яка може нас тут чекати. Я тоді думала, що він перебільшує і залякує нас, щоб ми якнайскоріше виїхали, але як виявилось за декілька тижнів, коли ми дізнались про звірства, які були вчинені в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі та інших містах і селах Київщини, це була, на жаль, правда.
Це було одне з найтяжчих рішень, яке мені доводилось прийняти в житті. З однієї сторони, я мала реальний страх, здавалося, що росіяни та різні їхні диверсанти вже є повсюди. Територіальні оборони, які були швидко створені з місцевих чоловіків, хоч забезпечували певну безпеку, але ж ми всі знали, що це не досвідчені військові, а просто чоловіки, які майже з голими руками, бо зброї як такої ніхто ще мав, виходять на чергування. По-друге, тут варто зазначити, що два тижні перед початком війни, я зламала праву руку і ще з два місяці мала носити гіпс. Я була свідома, що навіть елементарно не зможу захистити себе в разі чого. Також не хотіла бути тягарем для інших сестер, бо потребувала допомоги інших, щоб зодягнутися, щоб собі приготувати їсти тощо. З іншої сторони, я не хотіла нікуди виїжджати, тут мої батьки, тут моя земля, я б почувалася ще гірше будучи десь далеко, в іншій країні. Я багато молилася і плакала, але врешті вирішила, що я залишаюсь. На щастя, кожна з нас могла вільно вибрати: виїхати чи залишитись, тому після спільного ділення, п’ять сестер вирішило виїхати до Польщі, інші вирішили залишитись. Одне і друге рішення, були вкрай складними, для кожної, але важливо було його прийняти. Наша ситуація, була певним відображенням того, що відбувалося в країні, в кожній сім’ї: залишитись, виїхати… величезна біль роз’єднаних сімей, так як чоловіки були військово зобов’язані і не могли виїхати. Зазвичай через село Вербовець проїжджало максимум 10 автомобілів в день, життя тут було досить тихим і спокійним. Але після 24 лютого це були безкінечні черги машин, які вдень і вночі, безперестанку, проїжджали через село до кордону України з Польщею, чи інших сусідніх країн. Наші сестри, які також вирушили до Польщі, годинами стояли в черзі до кордону.
Коли сестри виїхали, хто куди, я і провінційна настоятелька с. Марія Марта залишилися в Вербовці. Ми розуміли, що зараз нам не варто повертатися до Києва, через постійні обстріли, які там були. Хоча всім знана наша с. Люцина, попри загрозу, все ж повернулася, щоб допомагати на Радіо Марія, де вона працює, так як більшість волонтерів і працівників Радіо також виїхали з міста.
Перші дні, я б описала свій стан одним словом «хаос», як назовні так і в середині мене. Я не могла ні на чому зосередитися, було тяжко змусити себе до чогось, не було апетиту, в кімнаті в мене речі були порозкидані, на спільні молитви ми не зустрічалися, вся увага була в телефоні, читаючи новини. Але через це тривожність тільки зростала. Одного дня я помітила, що хтось зробив порядок з взуттям, яке стояло при вході. І я відчула, що мені це сподобалось, ні це не про перфекціонізм, яка часом є в монастирях, але це було для мене про почуття безпеки. Я пішла в свою кімнату і поскладала речі. Потім ми домовились з с. Мартою, щоб відновити спільні молитви, Літургію годин. З кожною такою дією, я відчула, що в моєму серці ставало більше внутрішнього миру та спокою. Щоденна рутина, яка часами обтяжує, стала для мене порятунком, щоб не збожеволіти. Спільна молитва, їжа, тобто ті нормальні, звичайні речі, впроваджувало в ту ненормальну ситуації, в якій ми опинились, трохи більше ясності. Я не могла контролювати, чи вплинути, на ситуацію в країні, але я зрозуміла, що можу вплинути і контролювати те, що маю тут і тепер.
Наступним етапом, було коли до нас почали приїжджати перші біженці зі сходу України та столиці. В очах деяких, був такий страх та розгубленість, що ми без лишніх слів просто показали місце де вони можуть зупинитися і відпочити. Не довго думаючи ми поселили їх в нашому монастирі, а також в будиночках біля храму, які зазвичай використовувалися для літніх таборів для дітей. Бог сам показував, що ми мали робити і поширював моє серце, щоб впустити людей не лише в наш дім, але і в моє життя. З часом я помічала, як в очах цих осіб з’являлося світло надії. Багато з них було не практикуючими християнами, вони були охрещені але мало хто ходив до церкви, тим більше до католицької. Ми заохочували їх до спільної молитви про мир, і це було неймовірно спостерігати як Бог міняв їхні серця. Деякі приготувалися та приступили до Першої сповіді і Причастя, одна пара взяла шлюб. Діти щодня збиралися на заняття творчості, які ми організували для них, а після чого всі разом молилися Коронку до Божого милосердя. Одне подружжя, коли вже повернулись до звільненого Ізюму, що на Харківщині, і побачили своє помешкання, яке було обкрадене, сказали, що втратили багато матеріальних речей, але натомість вони віднайшли Бога.
Після деокупації Київщини, на початку квітня 2022 року, ми повернулися в наш монастир в Бориспіль. Кожен з нас був переконаний, що це було наслідком посвячення Папою Франциском, України, Росію та всього людства Богородиці, яке відбулось 25 березня. Ми почали активну волонтерську роботу, співпрацюючи з волонтерами з Польщі, Румунії, Англії і допомагаючи продуктами, одягом, медикаментами для переселенців та військових. Це здавалось була краплина в морі, але море й складається з краплинок!
Цей час війни, неодноразово ставив випробування в моїй вірі та християнстві. Раніше слова Ісуса «любіть ворогів своїх», я сприймала з легкістю, адже як таких ворогів я не мала, тому ця заповідь для мене була дещо далекою. А тут я в конкретний спосіб досвідчила, що без Божої благодаті я не можу любити тих, хто прийшов на мою землю вбивати, нищити, ґвалтувати і при цьому всьому без жодного розкаяння, а скоріш навпаки, з переконанням, що це саме так і треба з нами чинити. Коли дізнаюсь про чергові обстріли, про попадання в житлові будинки, про знущання над полоненими, в моєму серці є боротьба між почуттям ненависті і прагненням залишитись людиною, воїном Світла, стояти по стороні добра, щоб не уподібнюватись до тих хто несе смерть. Єдиною молитвою за ворогів, якою можу молитись є «Отче, прости їм, бо не знають що чинять». Отче, Ти прости їм, бо я по-людську не вмію, не в стані, але це Твоя благодать чинить в мені те, що не можливо для людини.
Лише Бог і віра в Нього надає сенс всьому тому, що відбувається. І в цей Ювілейний благодатний рік знову ж таки з надією заношу до Нього молитви, про справедливий мир, про Божу перемогу, про відновлення нашої Землі і наших сердець! А надія не засоромить
Додати коментар