112 років тому відійшов до Бога св. Арнольд Янссен, засновник трьох місійних спільнот (чоловічої та двох жіночих). Його духовні сини й дочки і нині торують місійні шляхи на всіх континентах світу – а засновник перед смертю у віршах просив у Бога вибачення, що зробив так мало…
Ця історія про те, як за посередництвом одного священика, якого суспільна думка колись “охрестила” вчителем-невдахою, багато людей Церкви зуміли наново відкрити покликання бути місіонерами – послами Божої Любові. Хоча незадовго перед тим місцевий єпископ, почувши задум “невдахи”, підсумував: “Він планує відкрити місійний дім. Думає лише про це, хоча і не має коштів. Або він святий, або божевільний”.
Тільки Бог знає, що з цього вийде
1837 рік був досить помітним в історії світу. Вступивши на трон, королева Вікторія ознаменувала собою нову епоху для своєї країни, час, що його пізніше назвали її ім’ям. В Російській Імперії цього року було закладено храм Христа Спасителя та започатковано першу залізницю. А от у Німеччині майже нічого визначного не відбулося. Хіба те, що близько голландського кордону, в містечку Гох, пізно восени в родині Янссенів народилася друга дитина. Маля охрестили Арнольдом.
В цій звичайній родині була незвичайна духовність – батько суворо стежив за тим, щоб діти (а їх стало з часом одинадцять) не лише ходили на Меси, а й розуміли сенс проповідей та вивчали (а не “читали”) Катехизм. Родина не мала власної землі чи маєтків – батько ціле життя обробляв орендовану землю, а як заповіт залишив лише наказ ніколи не занедбувати участі в Святій Літургії та за все дякувати Богові…
Можливістю вчитися Арнольд завдячував місцевому настоятелю, який вмовив батьків відіслати малого до середньої школи. Напевно, витрати на навчання одного зі старших синів були відчутними для родини, адже тоді ж підростала вже наступна малеча – але якби не це, то й авторові цієї статті не було б про що писати. Адже атестат про середню світу був і є тим ключем, який відкриває для хлопців двері в семінарію. Перед вивченням богослов’я Арнольд до того ж вирішив вивчати математику та природничі науки – так він постановив стати не лише священиком, а й педагогом.
У 24 роки диякон Арнольд Янссен, учитель математики та природничих наук, став священиком. Надалі він ділив свій час між учителюванням та пастирством, що було досить дивно для того часу та місцевості. Та й нині священика-вчителя математики або фізики можна зустріти рідко.
Дорога невдахи?
Отець Янссен учителював 20 років. Протягом цього часу він так і залишився простим учителем звичайної школи, не завоювавши якоїсь особливої любові ані серед колег, ані серед учнів. Директор не заперечував, що він добре готувався до уроків, але… не більше. Коли він започаткував дім підготовки місіонерів, репутація “вчителя-невдахи” була одним із каменів, що його та чи та рука раз по раз жбурляла в його бік. До того ж, навіть єпископат дорікав Янссенові: мовляв, навіщо нам місії та навертання язичників, якщо і в Німеччині своїх вистачає?..
Але отець Арнольд, упродовж багатьох років член Апостольського Товариства Молитви (АТМ), тоді вже встиг стати мандрівним апостолом у буквальному сенсі – свій вільний час він присвячував не лише організації Товариства, а й ходив від парафії до парафії пішки (!), проповідуючи необхідність молитви, молитовні практики та єдність молитовних намірів Церкви. Арнольд Янссен поступово зрозумів необхідність переходу від АТМ та діяльності в Німеччині до відкриття на весь світ та його духовні потреби: “Я готовий ще більше старатися для добра Товариства Молитви, я радий віддати всього себе цій святій справі, пожертвувати всі сили та вміння, навіть своє життя заради Триєдиної Святості та милосердного Бога, щоб Дух благодаті та молитви вилився на весь світ”.
Розвиток АТМ цілком природно привів о. Арнольда до прагнення навчити молитві людей з цілого світу, але до його здійснення мало минути ще багато часу… “Мені довелося пережити період таких жорстких змагань, що часами здавалося, ніби я переживаю розп’яття. До цього додалася й фізична слабкість, і інші негаразди. Однак мені здавалося, що коли я зупинюся, то це буде проти святої волі Божої. От чому я не здавався, продовжуючи роботу. Я не сумніваюся, що Бог хоче, щоб усе вдалося. І саме Він використовує наші небагаті можливості для втілення цієї мети”.
Епоха Kulturkampf
Варто зауважити, що коли вся ця різноманітна спільнота мріяла зібратися у своєму першому місійному домі (по суті – монастирі), в Німеччині саме набрала силу антиклерикальна, а фактично – антицерковна компанія, названа в процесі Kulturkampf, тобто “культурна боротьба”. Вона стартувала як протистояння прусського та частково загальноімперського германського права з ультрамонтанізмом (I Ватиканський Собор 1870 р. встановив догму про непомильність папи в урочисто проголошеному віровченні; ультрамонтани захищали цей догмат, який світське право помилково сприйняло за безмежну владу Святішого Отця). Фактично це була боротьба Отто Бісмарка та його прибічників націонал-лібералів проти католицької партії Центру та взагалі проти діянь Католицької Церкви за папи Пія IX.
Внаслідок Kulturkampf 1872 року з Німеччини було вигнано єзуїтів, а т. зв. “травневі закони” дали початок суворому контролю держави над школами, призначеннями на церковні посади, стосунками пастирів та вірних. Постав навіть держсуд церковних справ. За часів “культурної боротьби” постраждав і майбутній кардинал Лєдуховський – рідний брат Урсули Марії Лєдуховської, засновниці Згромадження Сестер Умираючого Серця Ісуса (“сірих” урсулинок).
Серед постраждалого від дій уряду католицького духовенства опинився й о.Арнольд Янссен. Але те, що “Культурна боротьба” змусила його покинути не лише школу, а й Німеччину, парадоксально допомогло в справі розвитку місій: раніше єпископ не хотів його відпускати. Так, отже, Янссен полишив викладання математики та перебрався в Штейль (Голландія). 16 червня 1875 р., в урочистість Найсвятішого Серця Ісуса, о.Арнольд придбав тут старенький готель, що став першим Місійним домом св.Михаїла. Цей день було вирішено вважати датою заснування товариства місіонерів, нині – Товариства Слова Божого. Це було зафіксовано в “Маленькому посланці Святішого Серця”, який видавав о.Арнольд Янссен. Девізом новозаснованої спільноти стали слова Vivat Cor Jesu in cordibus hominum! – “Нехай Серце Ісуса живе в серцях всього людства!”
Благодать “нав’язливих ідей”
Янссен, попри те, що був вже досить відомою в церковних колах людиною, залишався “незручною особистістю”. В день відкриття Місійного дому, 8 вересня 1875 р., в очах присутніх осіб з духовенства читалася хіба що жалість… Коли він проголошував план відкриття семінарії та підбадьорював присутніх, то промову закінчив лаконічно: “…я звертаюся до всіх, які стоять тут із питанням: що можна зробити? Передусім, молитися. Просіть Господа про плоди. А по-друге – жертвуйте собою”.
Після Літургії всі священики тихо зникли, не завітавши на вбогий бенкет. Худенький ректор лише відповідав на байдужі запитання, з ним був тесля та екс-капуцин. Напіврозвалений будинок та абсолютна вбогість – такі були компоненти візитної картки “Німецько-голландського місійного дому”, про який урочисто писала преса. Янссен пізніше згадував, що хоч би куди він приходив, всюди на нього дивилися як на людину, яка страждає від нав’язливих ідей…
Товариство Слова Божого розпочало свою діяльність із того, що… всі його члени пересварилися через устав. Так, двоє з новоявлених вербістів покинули Штайль, а Янссен залишився з Джоном Анзером, тим самим регенсбурзьким семінаристом. Вони затвердили устав та склали обітниці: “Мета нашого Товариства – нести Слово Боже по всій землі, особливо приділяючи увагу тим некатолицьким народам, яким наша діяльність може принести найбільшу користь. Передусім ми думаємо про язичників, особливо про жителів Далекого Сходу”. І Генеральний Капітул відбувся в 1884-1886 рр., тоді ж Папа затвердив першу Конституцію нової конгрегації.
Стабільність прийшла до спільноти вже в перший рік по заснуванні. Почали приєднуватися нові семінаристи та священики, сформувалася головна мета Місійного дому. “Хтось може сказати, що для Товариства передусім необхідне збільшення кількості членів та розширення поля дій. Але ми так не вважаємо. Ми віримо, що, передусім, у нашому домі ми маємо виростити внутрішню духовність та благочесність. Місіонер у язичницькій країні може досягти чогось вартісного тоді, коли він сам досягає просвітлення, побожності та святості. Таким чином, наш дім має прямувати до досконалості. І ця ідея має стати основою всього. Ми віримо, що Мати Святості допоможе нам та пошле людей, які прийдуть працювати саме заради того, аби набути цю святість”.
Місійна родина
Вже 1879 р. до Китаю виїхали перші місіонери-вербісти – Йосип Фрайнадеметц (канонізований 2003 р. одночасно з о.Арнольдом) та Джон Анзер. В середині 1880 рр. не лише Янссен та перші вербісти, а й нові викладачі та форматори навчали близько двохсот семінаристів SVD. Не маючи ще коштів, о.Арнольд почав розширювати Місійний дім, довірившись Божому Провидінню. З “Маленького посланця Святішого Серця” почалося апостольство місійної преси, Дім св.Михаїла став служити також реколекційним домом: засновник не забував про свою найпершу мету – поширення серед вірних уміння доброї молитви. Серед вербістів також було багато братських покликань, які не прагнули священства. Вони спочатку жили за уставами домініканців-мирян, пізніше їхнє становище впорядкував ІІ Ватиканський Собор.
Перед тим, як св.Арнольд Янссен помер, він встиг заснувати не лише Товариство Слова Божого, а й Сестер Служниць Святого Духа та Сестер Служниць Святого Духа від Вічної Адорації (споглядальне згромадження).
Нині місійна родина св.Арнольда Янссена налічує близько 10 тисяч священиків, братів та сестер, більша частина з яких походить з Індонезії, Філіппін та Індії. Це міжнародне та міжкультурне співтовариство, що поширилося всіма континентами світу.
За виданням “Св. Арнольд Янссен. На Службі Вселенській Церкві” о. Стефана Юблакнера SVD.
Підготувала Ірина Максименко.
Додати коментар